Сергій Анатолійович Захаревич народився 24 травня 1983 року в Умані і загинув 1 липня 2025-го під Гуляйполем у віці 42 років. За ці роки він пройшов шлях від командира розвідувального взводу до полковника, який очолив 110-ту окрему механізовану бригаду імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

Його біографія показує, як виглядав професійний розвиток українського офіцера, що починав службу ще до 2014 року, пройшов через Сили спеціальних операцій і на останньому етапі відповідав за бригаду на одному з найскладніших напрямків. Захаревич не став публічною фігурою за життя — більшість деталей з’явилася вже після загибелі.

Нижче — реконструкція його шляху на основі відкритих джерел: Вікіпедії, повідомлень Командування ССО, Генштабу, спогадів побратимів і матеріалів про прощання в Умані.

Ранні роки і перші призначення в розвідці

Захаревич виріс в Умані, навчався в місцевих школах №11 і №4. Вищу військову освіту здобув в Одеському інституті Сухопутних військ. Після випуску отримав посаду командира взводу розвідувальної роти в 30-й окремій механізованій бригаді. З 2010 року командував розвідувальною ротою 1-ї окремої танкової бригади.

Ці роки припали на період, коли українська розвідка в механізованих і танкових частинах ще працювала за радянськими лекалами, але вже потребувала іншої якості. Командир роти в такому підрозділі відповідав не лише за підготовку людей, а й за те, як підрозділ дістає інформацію і забезпечує дії основних сил. Саме тут формувалася звичка працювати ближче до переднього краю, а не з штабу.

У 2014–2015 роках, коли почалася війна на сході, Захаревич уже мав досвід командування розвідниками. За особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету, 11 березня 2015 року його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Сили спеціальних операцій: Q-курси, 47-й загін і робота в тилу

Значна частина кар’єри Захаревича припала на Сили спеціальних операцій. За даними Командування ССО, він займався підготовкою трьох кваліфікаційних курсів (Q-курсів) — програм, які формують базовий рівень операторів спецпризначення. Згодом очолив 47-й загін спеціального призначення.

Побратими згадували, що він особисто брав участь у бойових завданнях і вів людей за собою. Бригадний генерал Сергій Кривонос називав його першим командиром кваліфікаційного курсу ССО. У спогадах звучить і інша деталь: Захаревич міг розповідати про виходи в тил і переховування в болотах так, ніби це звичайна історія, а не епізод, який вимагав максимальної концентрації.

На початку повномасштабного вторгнення він, будучи офіцером Командування ССО, очолив зведену групу спеціального призначення, яка виконувала завдання у ворожих тилах. Це був період, коли багато досвідчених офіцерів формували тимчасові групи з добровольців, ветеранів і кадрових військових для роботи там, де регулярні підрозділи ще не встигли розгорнутися.

Пізніше він перейшов на посаду заступника командира 33-ї окремої механізованої бригади. Таким чином, досвід спецпідрозділів поєднався з роботою в загальновійськовому формуванні.

Командир 110-ї бригади: п’ять місяців на гарячому напрямку

У лютому 2025 року Захаревича призначили командиром 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. До цього бригада вела бої на півдні Донеччини і втратила контроль над Великою Новосілкою. Призначення відбулося в момент, коли підрозділу потрібен був командир із сильним бойовим досвідом і здатністю працювати ближче до переднього краю.

За словами тих, хто знав його по службі, Захаревич намагався бути поруч із людьми не лише в штабі. У матеріалах про прощання в Умані звучить характеристика: командир, який надихав прикладом і незламністю. Бригада під його командуванням виконувала завдання на запорізькому напрямку — одному з найбільш інтенсивних на той момент.

П’ять місяців — це короткий термін для комбрига. За цей час потрібно було розібратися в стані підрозділу, налаштувати взаємодію з сусідами і вищими штабами, одночасно вирішуючи поточні бойові завдання. Саме на цьому етапі сталася його загибель.

1 липня 2025: ракетний удар під Гуляйполем

Сергій Захаревич загинув 1 липня 2025 року внаслідок ракетного удару російських військ у районі Гуляйполя Дніпропетровської області. За повідомленнями, це сталося під час збору особового складу бригади. Президент Володимир Зеленський і Генштаб підтвердили факт загибелі командира 110-ї бригади.

Удар по місцю збору командування — один із типових ризиків сучасної війни, де противник активно використовує розвідку і високоточні засоби. Навіть досвідчені командири, які раніше працювали в тилу противника, опиняються в зоні ураження, коли збирають людей для постановки завдань. У Захаревича залишилися дружина Оксана і троє дітей.

3 липня 2025 року його поховали в Умані на площі Соборності. На прощання прийшли рідні, побратими і мешканці міста. Серед присутніх був Павло Жебрівський, який згадував зустріч із Захаревичем ще в Дебальцевому у 2014 році. Міська влада Умані назвала його «людиною-війною» — формулювання, яке неодноразово звучало від побратимів.

Нагороди і петиція про звання Героя України

Крім ордена Богдана Хмельницького III ступеня 2015 року, 27 липня 2022 року Захаревич отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня — за особисту мужність і самовіддані дії у захисті суверенітету України.

Після загибелі з’явилася електронна петиція до Президента про присвоєння звання Героя України посмертно. Автори петиції підкреслювали його роль у формуванні бойової групи на початку повномасштабного вторгнення, роботу в ССО і керівництво 110-ю бригадою. На момент підготовки цього матеріалу рішення по петиції ще не було ухвалене.

Генштаб у своєму повідомленні назвав Захаревича офіцером честі й представником нового покоління українських командирів, які виросли в боях і стали прикладом ініціативного лідерства. Командування ССО окремо наголосило, що він назавжди залишиться в пам’яті великої родини спеціальних операцій.

Що показує його шлях для розуміння сучасної армії

Біографія Захаревича ілюструє кілька характерних рис українського офіцерського корпусу, який формувався з 2014 року. По-перше, перехід між спеціальними і загальновійськовими структурами. Досвід Q-курсів і роботи в тилу давав інструменти, які потім застосовувалися вже на рівні бригади. По-друге, відносно швидке просування тих, хто мав підтверджений бойовий досвід: від розвідроти до заступника комбрига і далі — до командира бригади.

Водночас загибель під час збору підрозділу нагадує про вразливість командних ланок навіть у досвідчених частинах. Противник цілеспрямовано шукає місця концентрації керівництва. Це не унікальна історія — подібні випадки траплялися і раніше, але кожен такий епізод змушує переглядати процедури збору і переміщення командних пунктів.

У реальному досвіді багатьох командирів бригадного рівня останніх років простежується одна й та сама напруга: потреба бути ближче до підрозділів, щоб розуміти ситуацію і впливати на неї, і одночасно ризик стати мішенню саме через цю близькість. Захаревич, судячи зі свідчень, обирав перший варіант.

Його шлях — від уманських шкіл через Одеський інститут, розвідроти, ССО і до 110-ї бригади — завершився в липні 2025-го. Пам’ять про нього залишилася в Умані, в підрозділах, де він служив, і в петиції, яка просить офіційного визнання.