Лисогірський форт — найбільше самостійне земляне укріплення Київської фортеці, зведене у 1871–1877 роках на Лисій горі над долиною Либеді. Сьогодні це одночасно пам’ятка містобудування національного значення і ядро регіонального ландшафтного парку площею близько 118,7 га в Голосіївському районі.

Більшість текстів про це місце розпадаються на дві крайності: сухий перелік дат або розповіді про відьом. Насправді форт цікавий як інженерна відповідь на нову артилерію ХІХ століття, як архів графіті на цеглі потерн і як рідкісний для Києва клаптик лучно-степового ландшафту, який зберігся саме тому, що територію десятиліттями тримали військові.

Нижче — як читати рельєф укріплення, чим документи відрізняються від міських легенд і як пройти маршрут так, щоб побачити бастіони, а не лише «містичний пагорб біля Видубичів».

Чому форт поставили саме на Лисій горі

Після Кримської війни нарізна артилерія зробила цегляні каземати старого типу вразливими. Генерал Едуард Тотлебен, який керував інженерним відомством імперії, пропонував оточити Київ поясом земляних фортів — за різними оцінками від 24 до 27 споруд. Грошей на повний пояс не знайшлося. 27 квітня 1871 року Олександр II наказав будувати лише один форт — на Лисій горі, з еспланадою в 500 сажнів.

Місце обрали не через фольклор. Пагорб висотою понад 60 м над долиною Либеді контролював підступи до нового Дарницького залізничного мосту. З півночі й сходу працював сам рельєф: круті схили Либеді та Дніпра. Із заходу й півдня довелося насипати головний вал бастіонно-тенального абрису. Земля належала Києво-Печерській лаврі; після відчуження у 1872 році почали рубати ліс і прокладати дві шосовані дороги.

Будівництво завершили 1877 року, частково під тиском російсько-турецької війни. Проєкт реалізували не в повному обсязі: капоніри, ймовірно, так і не звели або не збереглися. Уже наприкінці ХІХ століття стратегічна цінність укріплення впала. Київська фортеця стала «фортецею-складом», а Лисогірський форт лишився єдиним відносно дієвим елементом — тут тримали піроксилін.

Як читати план: вали, бастіони і вісім потерн

Форт має складну, «неправильну» конфігурацію, бо його вписали в мис, а не намалювали на рівному полі. З плану 1874 року, який підписав Тотлебен, видно логіку: північ закривають редюїт і відступна батарея, схід — земляна флеш біля схилу, захід і південь — суцільний головний вал.

Що збереглося і як це впізнати на місцевості:

• Напівбастіон № 1 — північно-західний ріг, ближче до серпантину з боку Саперної слобідки.
• Бастіон № 2 — західний виступ валу; саме тут 1982 року поставили камінь про закладання парку до 1500-річчя Києва.
• Бастіон № 3 — найбільший, полігональний, ближче до дніпровського схилу.
• Сухий рів — глибока лінія між валами; колись через нього вів дерев’яний місток, тепер заїзд зміщений насипом радянського часу.
• Вісім цегляних потерн — склепінчасті тунелі завдовжки до 40 м, завширшки близько 2,75 м і заввишки близько 2,5 м. Нумерація йде з півдня на північ.

Потерни зводили першими, потім насипали вал. Цегла — жовта київська, на цементному розчині, у стриманому класицистичному рисунку склепіння. На стінах лишилися клейма заводів Ерліха, Луньова, Бернера, Яська, Волкова. У кількох галереях видно пази від решіток, сліди дренажу і пізніші солдатські написи — від 1880-х до 1970-х.

Висота земляних валів сягала 10–12 м. Усередині були порохові льохи, тимчасові казарми й резервуари води на випадок облоги. Глибина укріплення — близько 800 м. Земляні форми збереглися приблизно на 80%; цегляні елементи потерпають сильніше — їх роками розбирали на будматеріал.

Елемент	Призначення	Стан сьогодні
Головний вал і рів	Головна лінія оборони з заходу і півдня	Добре читається в рельєфі
Бастіони № 1–3, редюїт	Фланговий вогонь, внутрішній опорний пункт	Контури збережені, заросли
Потерни № 1–8	Сполучення через вал, вихід у рів	Стоять, потребують консервації
Порохові льохи, казарми	Боєприпаси і гарнізон	Здебільшого втрачені
Еспланада	Відкрите прострілюване поле	Заросла лісом після зняття режиму

Джерело узагальнення: плани 1874 і 1933 рр., обстеження музею «Київська фортеця» та описи І. Парнікози.

Склад, шибениця і третя смуга оборони 1941 року

Військової слави ХІХ століття форт майже не здобув: у повноцінній облозі він не стояв. Зате його біографія ХХ століття щільніша за багато «бойових» укріплень.

З 1897 року об’єкт працює як склад і тилова база. Віддаленість від центру міста зробила його зручним для страт. За різними підрахунками, у 1906/1907–1917 роках тут повісили близько 200–300 осіб — політичних і кримінальних в’язнів, яких привозили, зокрема, з Косого капоніра. Ховали вздовж валу. Документовані імена: есер-максималіст Соломон Рисс («Мортимер») у лютому 1908-го і Дмитро Богров, убивця Петра Столипіна, у вересні 1911-го. Після Лютневої революції 1917 року практику припинили.

У серпні й вересні 1941-го Лисогірський форт опинився в третій смузі оборони Києва і прикривав Дарницький міст. Перший удар німці завдали 8–10 серпня і відкотилися. 16–19 вересня, уже під час евакуації, гору тримали ополченці; 18 вересня бої йшли безпосередньо на валах. Форт дав час 37-й армії відійти на лівий берег. На схилах лишилися вирви, ймовірно від авіабомб, і пізніші радянські позиції ППО.

Після війни тут знову стояли артилерійські склади Київського військового округу: колючий дріт, вежі, боєприпаси в потернах, залізнична гілка знизу. Охорону зняли 1976 року, склади ліквідували раніше. Саме в цей «закритий» період на стінах тунелів з’явилася найбільша хвиля датованих графіті 1944–1945 років.

Легенди про відьом: що з цього історія, а що міський сюжет

Лиса гора в слов’янському фольклорі — не київський винахід, а тип місця: відкрита вершина, де нібито збирається нечиста сила. Київський пагорб потрапив у цей ряд давно. Олекса Стороженко в оповіданні 1861 року вже описує тут шабаш. Пізніше образ підхопили Мусоргський («Ніч на Лисій горі»), Rimsky-Korsakov, сучасна популярна культура і навіть інді-горор 2020-х.

Археологія дає іншу, сухішу картину. На північно-східному мисі фіксували шар трипільського поселення V–III тис. до н. е.: уламки кераміки, фрагмент жіночої статуетки. Культурний шар під час будівництва форту частково зруйнували. Давньоруське сторожове городище на реконструкціях інколи малюють, але знахідками воно не підтверджене. На плані 1695 року гора — лісиста незаселена висота, біля гирла Либеді стоїть млин Видубицького монастиря.

Сучасні «капища», неоязичницькі збори, толкіністи й нічні прогулянки — вже культура кінця ХХ — початку ХХІ століття, а не пряме продовження дохристиянського культу. У реальних кейсах екскурсоводів і науковців парку часто одне й те саме: відвідувач шукає «енергетику», а натрапляє на зсув, відкритий колодязь або чужу ватру в потерні. Міф працює як магніт. Документ працює як карта.

Природа, яку військовий режим випадково законсервував

Поки еспланада мала лишатися голою й прострілюваною, верх гори тримали майже без лісу. Коли склади зняли, деревостани й лучні ділянки швидко повернулися. Сьогодні це один з найцінніших природних фрагментів Києва: понад 350 аборигенних видів рослин, мозаїка дібров, степових галявин і ярів.

На луках і схилах трапляються види з Червоної книги України — зокрема сон-трава, ковила, півники угорські, анемона лісова, конвалія. Фауна тримається на межі міста: кажани, мідянка, жук-олень, іноді лисиця. Окремі дуби оцінюють у 150–300 років — вони старші за сам форт і пережили вирубку під еспланаду лише в складках рельєфу.

Регіональний ландшафтний парк «Лиса гора» створили рішенням Київради 14 лютого 1994 року (спочатку 137,1 га). У 2003-му близько 118,7 га передали Національному історико-архітектурному музею «Київська фортеця». Статус пам’ятки містобудування національного значення закріпила постанова Кабінету Міністрів від 10 жовтня 2012 року № 929.

Саме подвійний статус — фортеця плюс заповідний ландшафт — пояснює, чому тут немає атракціонів і кафе. Парк тримає не «зелену зону для шашлика», а рідкісне поєднання валу ХІХ століття і лучного степу на краю мегаполіса.

Як дістатися і з чого почати маршрут

Офіційна адреса пам’ятки: вул. Саперно-Слобідська, 78, Голосіївський район. Найзручніша опорна точка в місті — станція метро «Видубичі». Звідти пішки або коротким доїздом до підніжжя Саперної слобідки, далі — історичний серпантин, прокладений ще під час будівництва форту.

Вхід зазвичай вільний, але режим може змінюватися: у 2025 році музей і незалежні гіди анонсували організовані маршрути саме через обмеження стихійного доступу. Перед візитом варто звірити актуальні умови на сайті музею «Київська фортеця».

Практичний порядок огляду на 2–3 години:

1. Підніміться серпантином і зупиніться на пересипі колишнього в’їзного містка — звідси читається головний рів.
2. Обійдіть напівбастіон № 1 і бастіон № 2 по гребеню валу: так видно, навіщо потрібен був фланговий вогонь.
3. Спустіться до 2–3 відкритих потерн. Ліхтар обов’язковий. Не заходьте глибоко в завалені рукави.
4. Пройдіть внутрішньою галявиною до бастіону № 3 і схилу над Либіддю — тут найкраще розумієш, чому місце обрали для мосту.
5. На виході огляньте яри: саме вони, а не «магія», робили штурм з заходу незручним.

Зручне взуття, вода і закритий одяг потрібні не для антуражу. Стежки розмиті, у потернах вогко, на схилах після дощу слизько. Кафе на території немає.

Поширені помилки відвідувачів

Перша помилка — плутати цю Лису гору з іншими київськими «лисими» пагорбами й з Голосіївським лісом. Маршрутки «до Лисої гори» в різних статтях ведуть у різні кінці міста. Орієнтир один: Видубичі, Саперно-Слобідська, вали над Либіддю.

Друга — заходити в потерни без світла і без оцінки стану склепіння. Частина галерей підтоплена, цегла випадає, під ногами буває будівельне сміття. Третя — розводити багаття, ставити «вівтарі» на валу й залишати пляшки. Для лучних видів і для кладки ХІХ століття це однакова шкода.

Четверта — шукати «підземне місто» і секретний танковий завод як готову екскурсійну локацію. У 1930-х на горі справді працювали військові майстерні, за німців згадують ремонтну базу, але збережений каркас форту — це вал, рів і вісім потерн, а не атракціон з лабіринтом. П’ята — ігнорувати сезон кліщів і осині гнізда влітку.

Якщо потрібна глибина — історії графіті, прив’язка бастіонів до плану 1874 року, місця боїв 1941-го — краще йти з гідом, який працює з музеєм, а не з «ніччю на шабаші». З практики київських краєзнавчих маршрутів саме так вдається побачити клейма на цеглі й не промахнутися повз редюїт.

Що варто запам’ятати перед виходом на вал

Лисогірський форт не «не відбувся» як фортеця. Він відбувся як компроміс імперії, яка вже не тягнула пояс із двох десятків фортів, але мусила прикрити залізничний міст. Далі його використовували так, як зручно владі: склад, шибениця, склад знову, позиція ополчення, закрита зона. Коли дріт зняли, місце не стало порожнім — воно стало парком із пам’яттю в рельєфі.

Дивитися варто не «енергетику», а профіль валу, шов кладки в потерні № 5 чи № 8, дуб, старший за Тотлебена, і лінію, з якої в 1870-х прострілювали підступи до Дарниці. Якщо після цього лишиться цікавість до легенд — вони нікуди не дінуться. Просто стоятимуть на другому плані, де їм і місце поруч із документом.